###Євген ЄВСЕЄВ: «Запам’яталася поїздка з батьком в Елісту» ###

Ідея зробити інтерв'ю з молодим центрбеком київського «Арсеналу» була вже давно - папери із запитаннями навіть пилом припорошило. Та все якось не випадало нагоди. Спочатку, з приходом до київського «Арсеналу» В'ячеслава Грозного, Женя втратив місце в основі, а для класичного інтерв'ю обов'язковою умовою є позитивний настрій футболіста. Довелося чекати, поки Євген повернеться до стартового складу. Нарешті дочекався й запланував поговорити з захисником ще 16 квітня, якраз на його день народження. Але 15 числа з його командою трапився футбольний нещасний випадок — київський «Арсенал» поступився симферопольській «Таврії» з рахунком 1:6. Довелося перенести розмову на кінець сезону.

Завдяки Зидану наївся «Снікерсів» на місяць наперед

—Євгене, в рік, коли ви народилися, ваш батько переходив з київського «Динамо» до донецького «Шахтаря». То за кого ж ви вболіваєте, коли гранди грають між собою?
—Не сказав би, що я за якусь із цих команд по-справжньому вболіваю. Мене більше переймає доля тої команди за котру наразі граю я. Але, загалом, більше імпонує гра донецької команди.

—А вас у дитинстві не дивувало, що батько так рідко вдома буває, чи ви вже все розуміли?
—Ну все чи не все, але те, що в батька така специфічна робота, безперечно розумів. Адже багато роз'їжджати батько почав уже за часів українського чемпіонату, а мені тоді вже було 5-7 років.

—А не доводилося їздити з татом у ті міста, за команди яких він грав?
—Доводилося, звісно. Найбільше запам'яталася поїздка в Елісту, коли батько разом з Павлом Яковенком працював в «Уралані». Клімат там специфічний. Влітку неймовірно спекотно, сухе повітря, а взимку, кажуть, може до мінус 35 доходило.

—У житті кожної людини, яка любить гру мільйонів, є її «перший великий футбольний форум: чемпіонат світу чи чемпіонат Європи. Я, наприклад, ніколи не забуду, як 1998 року Німеччина переграла Аргентину з допомогою пенальті хвилин за десять до закінчення основного часу...
—Для мене той чемпіонат світу, який я вперше подивився усвідомлено, запам'ятався ще й тим, що я поставив на перемогу Франції у фіналі й виграв три «Снікерси» в друзів, котрі ставили на Бразилію. Це був ЧС 1998 року, коли «в соку» був Зидан. Саме завдяки його двом голам я наївся «снікерсів» на місяць наперед.

—Дуже раділи, коли перемогла команда, за яку вболівали?
—Річ у тім, що з самого початку я вболівав за бразильців, але впродовж чемпіонату гра французів мене так захопила, що до фіналу я змінив свої симпатії.

—На той момент ви вже займалися футболом?
—Та вже років зо три. Спочатку я пішов у школу «Динамо», коли мені сім років було. Але їздити на «Нивки» було далеко, і я перейшов у ДЮСШ «Восход». У мене там хлопці знайомі тренувалися, грали в чемпіонаті Києва. Та коли мене помітили у «Восході» й запросили до «Динамо», то довелося вже їздити.

—І що: батько не користувався старими знайомствами, аби вас влаштувати до динамівської ДЮСШ?
—Він навіть не знав, що я записуватися їздив. А вдруге мене в «Динамо» за хорошу гру запрошували, тому ніяких особливих протекцій не треба було.

—«Розгляди польотів» батько вдома влаштовував після матчів?
—Було таке, що вказував на помилки, казав, як краще потрібно було зробити, але особливо не тиснув. Воно й без цього, з психологічної точки зору, сину футболіста важко. Щось схоже, мабуть, як бути дитиною вчителя.

—Переглядаючи склад київського «Динамо» 1987 року народження у фінальній частині ДЮФЛ не побачив там прізвищ, які нині на слуху, окрім Дениса Скепського, котрий свого часу був у московському «Динамо». Слабенький рік видався?
—Там же була ціла структура. Спочатку йшла академія, потім безпосередньо саме «Динамо» і ФК «Відрадний», куди відправляли так би мовити на стажування. В Академію набирали з усієї України й з-за кордону, а тренував її Віктор Кащей (вона стала продовженням проекту академії Павла Яковенка 1985 р.н., випускниками котрої стали Алієв, Милевський, Ярмаш та інші не такі відомі гравці — Прим, авт.) Тому обмежуватися лише тими хлопцями, що вийшли з самого київського «Динамо», в оцінці цієї вікової категорії не можна. Наприклад, Денис Олійник — вихованець саме академії, а в ФК «Відрадний», окрім мене, були ще Олександр Рибка та Павло Ксьонз.

—А вас в академію не відібрали?
—Я був там півроку, але сам пішов.

—Не витримали конкуренції?
—Радше, закритого способу життя. Як я вже й казав, до академії відбирали найкращих з України та Києва у співвідношенні приблизно 50 на 50, і зачиняли на базі. Така собі маленька армія. Мені в 13 років важко було вести такий спосіб життя, і я перейшов до «Динамо», де потрапив до Олександра Васильовича Петракова. Щиро йому дякую! Вважаю, це найкращий дитячий тренер, який мені траплявся.

—Хто в «Динамо» 1987 року вважався найперспективнішим?
—Паша Ксьонз. Він нині за ПФК «Олександрія» виступає лівим півзахисником, хоча в нас був чистим нападником, багато забивав (19 м'ячів у ДЮФЛ сезону-2003/2004, з них чотири хет-трики. — Прим. авт.).

Купера не бігав жодного разу

—В останньому вашому сезоні в дитячому футболі ФК «Відрадний», за який ви тоді грали, вийшов до фінальної частини ДЮФЛ, де потрапив у одну групу з київським «Динамо» та донецьким «Шахтарем».
—Ми з групи тоді не вийшли, бо в останньому турі треба було перемагати «Шахтар», а ми поступилися 1:2. Зате з «Динамо» зіграли 1:1 — «заруба» страшенна була.

—А з ким принциповіший матч був — з киянами чи донеччанами?
—Однозначно проти «Динамо»! Хоча «Шахтар» теж принциповий і сильний суперник.

—У матчі за п'яте місце ФК «Відрадний» зійшовся у поєдинку з командою Дніпропетровського УФК. Основний час закінчився 0:0 і довелося виконувати серію одинадцятиметрових ударів. Ви свій пенальті реалізували. А на професійному рівні доводилося їх виконувати?
—Ні, жодного разу.

—А якби довелося, били б на силу чи на точність.
—На силу. А взагалі-то, зроблю це лише в крайньому випадку, якщо більше не буде кому.

—Щоб уже остаточно «розібратися» з дитячим футболом запитаю таке. Наші тренери надзвичайно полюбляють тест Купера. Більшість футболістів зізнаються, що нічого найважчого у футболі не існує і скласти цей іспит надзвичайно складно. Ви як вкладалися в норму?
—Соромно зізнаватися, але за всю свою футбольну кар'єру я жодного разу тест Купера не складав. У дитинстві ми його кілька разів пробігали, але мене тоді на тренуванні не було: то хворів, то ще щось. Товариші-футболісти кажуть, що мені дуже пощастило.

—Після закінчення ДЮСШ вам пропонували підписати контракт з «Динамо»?
—Ні. Першого липня я відіграв той матч за п'яте місце проти Дніпропетровська і буквально за кілька тижнів потрапив до ЦСКА.

—Швидко дебютували у професіональному футболі?
—Десь на початку жовтня. Ми грали на виїзді з Охтиркою і на момент мого виходу на поле програвали — 0:2, але, зрештою, зіграли — 2:2. Тож від свого професіонального дебюту я отримав справді величезну кількість позитивних емоцій. До речі, другий гол у ворота «Нафтовика» забив Тарас Михалик ледь не з центра поля.

—А які враження від власної гри? В атаку підключалися?
—Я тоді вийшов не захисника грати, а опорного і зрозуміло, що в атаку постійно підключався та й взагалі бігав так, як ніколи: від хвилювання та емоцій втоми взагалі не відчував.

—Після гри дебют якось відзначали?
—Та ні. В нас наступна гра за кілька днів була — не мали часу.

—А таке враження, наче «посиділи» після дебюту: адже на наступний матч ви вийшли у основі, й ЦСКА програв луганській «Зорі» — 0:6.
—То взагалі якась божевільна гра була! Такі м'ячі у ворота залітали...

—А якщо не секрет, персонально ви скільки «привезли» собі?
—Я б не сказав, що ми грубо помилялися. Мене поставили в центр захисту разом із Серьогою Ревутом, а на воротах стояв Паша Блажаєв, який у нас в «Арсеналі» нині воротарів тренує. Батько мене після гри заспокоював, але я тяжко це сприйняв — уперше в житті з таким рахунком поступився.

—До речі, тоді в команді грав ще такий колоритний персонаж, як Мамаді Сангаре...
—Ну, він ще за кілька років до мене з'явився у команді (2001-го. —Прим. авт.). Нормальний, веселий хлопець і гравець досить сильний, голи навіть забивав, хоч і грав у захисті.

На першу зарплату купив кавуна

—Ви відносно стабільно почали грати за ЦСКА у 17-річному віці. «Зірочку» не спіймали?
—Ні, я далекий від цього.

—Ну а з дівчатами ж легше було знайомитися?
—Ото хіба що. Але краще давайте цю тему оминемо, бо тут поруч моя дівчина сидить — ще ревнуватиме.

—А, зрозумів... Тоді зайдемо з іншого боку. Деякі футболісти, коли починають заробляти перші гроші, «прописуються» в нічних клубах...
—Я ж кажу: в мене не той стиль життя. А на першу зарплату футболіста купив додому великого кавуна.

—То можна говорити, що перший сезон минув недаремно? Свій другий чемпіонат ви розпочали в основному складі, але з другого кола чомусь перестали з'являтися на полі. Що сталося?
—Зі мною нічого. Просто прийшов новий тренер — Юрій Максимов, і я йому чимось не сподобався, хоча зимові збори пройшов начебто вдало.

—Юрій Вільйович нині дуже популярна персона. Що скажете про нього?
—Нормальний тренер. А те, що я його чимось не влаштовував або не підходив під його концепцію гри, то це вже таке. З ким не буває? Та й взагалі, вважаю, гравець не має морального права говорити щось погане про тренерів, з якими працював.

—На наступний сезон ви перейшли до київського «Арсеналу».
—Правильніше було б сказати: до дубля київського «Арсеналу», адже мене брали не під основу, а на перспективу.

—У команді на той час було не дуже добре з фінансуванням. Не лякав цей факт?
—Так у ЦСКА ще гірше було! До того ж, який нормальний футболіст у 18-річному віці думатиме про гроші? Я радів від того, що підійнявся сходинкою вище і маю гарну можливість розвиватися.

—Ви лише півроку постажувалися в дублі, а з другого кола почали грати в основі. Більше того, в першому ж своєму матчі забили гол. З дебютами у вас начебто все добре складається?
—Виходить, що так. А гол я забив після подачі кутового. Удар вийшов не дуже, але м'яч все-таки залетів у ворота.

Ось що з цього приводу сказав тодішній головний тренер «Арсеналу» Олександр Заваров: «По блату ніхто не грає. Сьогодні Євсеєв вийшов уперше в основному складі та ще й забив. Молодь повинна грати і прогресувати. Найголовніше, аби він зайняв належне йому місце центрального захисника і нікому його не віддавав. Сміливий, самовідданий, нормальний футболіст, який може грати у вищій лізі, — головне, довіряти йому.»

—«Арсенал» тоді ледь не вилетів до першої ліги. Яка атмосфера була в команді?
—Ну, депресії не було, конфліктів теж. Хіба що, у зв'язку з невиплатами зарплат, легіонери з-за кордону відмовлялися тренуватися. Тоді ми не вилетіли завдяки Заварову — він така людина, що, навіть коли не було грошей, міг об'єднати команду, підняти хлопцям настрій.

—До речі, а які зарплати у гравців були?
—Скажу про ЦСКА. Там максимальна сума, здається, була 500 доларів, але бувало таке, що зарплати по чотири місяці не платили.

—Тоді багато говорили, що бідний «Арсенал» нібито «здає» матчі, щоб хоч трішки підзаробити...
—Так могло здатися лише через негативні результати, Але, повірте: Заваров би не дозволив цього робити, та й самі хлопці надто цінували свою репутацію, щоб отаким займатися. Просто на тлі безгрошів'я, справді, важко було налаштуватися на матч, тим паче вже тоді було відомо, що новий мер відмовляється від команди. Ніхто не знав, що далі буде.

Приїхали на збори, а Заварова немає

—На щастя, все владналося, і команду придбав відомий бізнесмен Вадим Рабинович. Щось знали про нього?
—Знав, звісно. Він же до цього був президентом баскетбольного клубу (в кінці 90-х Вадим Рабинович очолив баскетбольний клуб ЦСКА-РІКО, який двічі ставав володарем Кубка України. За словами самого Рабиновича, він вирішив «зав'язати»з баскетболом, коли його команда вийшла до фіналу чемпіонату України, а один високопосадовець сказав, що є вказівка не допустити ЦСКА-РІКО до чемпіонства. — Прим. авт.).

—Вадим Зіновійович, аби підняти відвідуваність матчів команди, відразу почав проводити різноманітні піар-акції. Вам, мабуть, найбільше сподобалося з моделями фотографуватися?
—А я не фотографувався. Лише приїздив на зйомки подивитися (я вирішив не запитувати, на кого саме, й так, здається, зрозуміло. — Прим. авт.). Весела атмосфера така була, хлопці «травили» один одного. Коли нам сказали, що доведеться фотографуватися з оголеними моделями, всі спочатку подумали, що це якийсь «прикол».

—Оновлений «Арсенал» посів у чемпіонаті шосту позицію, а ви остаточно завоювали місце у основному складі, яке утримуєте досі. Почуваєтеся вже досвідченим?
—Досвідченим ще, мабуть, ні, але й «молодим» теж. Принаймні, дрижаків у колінах вже немає у відповідальних матчах.

—А хто нині в «Арсеналі» лідер команди?
—Сергій Закарлюка, однозначно. Він на полі та людина, котра тримає нитки гри в руках, керує процесом.

—Мабуть, найбагатший на події був останній сезон: тренери часто змінювалися... Як футболісти поставилися до звільнення Заварова?
—Не дуже приємна ситуація вийшла. Ми поїхали на другі зимові збори, а Заварова немає. Всі хлопці ставилися до Олександра Анатолійовича добре, й більшість засмутилася.

—З появою біля керма В'ячеслава Грозного ви перестали з'являтися в основному складі. Як він вам це пояснив?
—Він прийшов у команду посеред зими, якраз після перших зборів у Туреччині, й на контрольні матчі майже завжди мене ставив, але потім у команді з'явився румун Шоава, і я сів на лаву для запасних. Хоча особливих претензій до мене з боку Грозного не було. Він мені постійно говорив, щоб я тренувався, старався... Ну а потім стався той злощасний матч з «Таврією», після якого Грозний подав у відставку.

—В'ячеслав Вікторович стверджував, що деякі гравці його «сплавляли». Навіть натякав на Віталія Реву.
—Ніхто нікого не «сплавляв»! Там була така ситуація, що в разі перемоги ми скорочували відставання від «Таврії» і могли поборотися за шосте місце. Тому гра була надзвичайно важлива, і другий пропущений гол нас надломив. Треба було відігруватися, ми полізли вперед і напропускали купу м'ячів. Але безпосередньо перед поєдинком ми були налаштовані дуже серйозно — це я пам'ятаю точно.

—Давайте зачепимо тему збірних. Попри те, що ви з 17 років грали в команді першої ліги, потім вищої, до різноманітних юнацьких та юніорських збірних вас не викликали, а за молодіжку ви зіграли лише одного разу.
—По-перше, я через це не дуже переймався, адже грав у команді першої ліги й розумів, що чогось вартий. А по-друге, тренером юнацької збірної U-17 був Віктор Кащей, який паралельно очолював Академію «Динамо». Зрозуміло, що він віддавав перевагу своїм вихованцям. Я ж звідти пішов, і тому мене не запрошували.

—А хто був вашим конкурентом у центрі захисту?
—Такі хлопці, як Вадим Оліщук, Іраклій Циколія. Де вони нині — не знаю (жоден з них на професіональному рівні не грає. — Прим, авт.).

—А за останніми матчами збірної, під керівництвом Маркевича, спостерігали?
—Спостерігав, зрозуміло. Мені дуже сподобалася гра Диканя в останньому поєдинку.

—Ну, ваші колеги по амплуа там добре «постаралися», щоб у кіпера була робота. Самі як оцінюєте свої шанси заграти у збірній?
—Розпочнеться сезон — буде видно. Маркевич начебто молодим гравцям дає шанс. Головне — добре зарекомендувати себе в матчах за свою клубну команду.

Олександр ОЗІРНИЙ, газета «Український футбол»